Цікаві факти. Інформація. Поради Свіжі новини України. Цікаві статі. Стрічка новин
Вбивство журналіста Павла Шеремета в Києві вразило всіх, хто так чи інакше стежить за подіями в Україні. Вразило в першу чергу безглуздістю – по суті він був нешкідливим суспільно-політичним журналістом, який в силу своїх професійних обов’язків не займався такими кляузными речами, як розслідування, не копався в чужій брудній білизні.. загалом, таких, як правило, не вбивають – шуму багато, а користі – нуль.
Саме тому, що ніхто не може зрозуміти – чому, кому це могло знадобитися? – версії множаться як гриби після дощу. Зараз їх уже шість.
Насправді їх може бути шість, а може бути і 60. Будь-яка з версій можлива. Шеремета могли вбити і російські спецслужби, і українські, і просто бандити, і помилково. Теоретично його могли вбити і місцеві ультранаціоналісти — надто вже багато розвелося іноземців, які вирішують долю України.
Вбивство Шеремета може бути частиною глибокого антидержавного задуму проти України, а може бути продуктом хворобливого свідомості якого-небудь маргінала, влачащего жалюгідне існування в обшарпаному спальному районі в провінційному індустріальному місті в будь-якому регіоні України.
Може бути – все. І не треба шукати особливу логіку. Її може і не бути, оскільки сьогодні в Україні — 90-ті роки. Відстрочені, що прийшли з великим запізненням, але 90-ті роки.
Якщо хто бував у Києві в реальні, календарні 90-е – напевно пам’ятає, яке відчуття залишав це місто, особливо після понівечених свавіллям столиць країн Південного Кавказу. Перше, що впадало в очі – це спокій і безтурботність. Ніби Україна не була частиною розваленого СРСР, і всі жахливі наслідки розпаду імперії її не стосуються. Після Тбілісі Київ мені здався сущим раєм.
Ймовірно, багатьом з нас тоді здавалося, що так все і продовжиться. Але на жаль, у природи і історії є свої закони, і від них нікуди не можна втекти. Сховатися на деякий час – ще можна, але лише на деякий.
Зрештою, один із законів історії полягає в тому, що кожній новоствореній країні доведеться пройти через чистилище. Для кожної країни це чистилище – своє. Для когось війна з зовнішнім ворогом, для кого-то громадянський конфлікт, для кого-то розпад і сепаратизм, а для когось- усе разом. Очевидно лише те, що втекти від цього не вдавалося ще нікому. Втім, якщо хочете, майже нікому.
Її величність Історія підготувала добру бочку дьогтю для кожної нації, яка має необережність почати будувати свою державу. Південний Кавказ, населений людьми гарячими і нетерплячими, кинувся у вир перехідного періоду відразу, з головою, не чекаючи, поки це зроблять інші.
З нинішньої точки зору розумієш, що це було на краще. Нашим народам тоді належало дуже багато – розібратися в собі, зрозуміти, куди ми йдемо, як ідемо, навчитися керувати власними державами, і що найголовніше — виробити якісь спільні правила гри. Такі речі не приходять спокійно і безкровно. Правила гри – це як статут, кожна буква якого написана кров’ю.
Сьогодні дивлячись на Україну, починаєш розуміти – дитячі хвороби на зразок свинки або віспи краще перенести в дитинстві. Якщо це неминуче, то раніше почнеш – раніше закінчиш. Україна – країна, у якій внутрішніх протиріч — в рази більше, ніж у Грузії чи Азербайджану — регіональний розкол, кримська проблема, відсутність єдиного погляду про те, що є Україна і куди їй йти… В країні немає загальних правил гри, немає поняття «це можна, а це не можна».
Це було просто диво, що Україна протрималася 25 років без великих неприємностей, без спроб вирішення всіх цих питань. Українці – народ дуже спокійний, мирний і розважливий. Мабуть, хребтом відчуваючи, що спроба знайти відповідь на питання призведе до гігантським катаклізмів, вони інстинктивно відтягували момент – «Не сьогодні, давай завтра»…
Так минуло 25 років, і в підсумку це «завтра» прийшло. Не могло не прийти, тому що країна, в якій не вирішено питання спільної ідентичності, немає загальної думки з приводу того, куди йти і з ким – приречена на застій. Україна останніх 10 років — наочний приклад того, що відбувається з країнами, які намагаються йти вперед, при цьому не витрачаючи час на вироблення правил гри й загальнонаціональної ідентичності, якщо завгодно — ідеології.
Україна втратила 25 років в нескінченних спробах відтягнути неминуче і спробувати догодити всім – і Захід, і Схід, і Львову, і Луганську, і Москві, і Вашингтону і Брюсселю.
На жаль, так неможливо. У масштабах всієї країни повинен перемогти хтось один — або Львів, або Луганськ. У зовнішній політиці треба визначатися, кого краще образити – Москви чи Вашингтон-Брюссель.
Нескінченні спроби всидіти на двох стільцях призвели до того, що країна не змогла сісти ні на одне з них. Звідси – і невдачі в спробі навести порядок в країні, знищити корупцію, контрабанду, і т. д.
У 2014 році всі ці протиріччя досягли піку і зійшлися в одній точці. На київському Майдані. Так в Україні почалися довго відкладаються 90-ті роки.
Зараз українці проходять через всі кола пекла – війна, втрата територій, свавілля озброєних людей, плутанина, м’яко кажучи, в держструктурах. І паралельно – формування єдиного національного самосвідомості, відчуття необхідності радикальних змін, готовність йти на жертви.
Україна – у першому класі. Звучить це трохи дивно, якщо брати до уваги, що мова йде про освіченої, майже європейський нації. Про країну, яка виробляє атомні реактори і входить в десятку світових експортерів зброї.
Про країну, з індустрією, якої немає у більшості держав Східної Європи. Про країну з освіченим і дисциплінованим населенням, з кваліфікованими кадрами. Здавалося б, є всі умови для процвітання, їм би жити й жити.
На жаль, без вирішення фундаментальних питань, без загальних і непорушних правил гри – неможливо створення ефективного, сильної держави. А без ефективного і сильного держави навіть найпотужніша економіка дає ВВП на душу населення трохи вище Грузії, і нижче Азербайджану…
Українці – лише на початку шляху. Їм здається, що 2 роки після Майдану втрачено даремно. Важко сказати, наскільки вони праві, це буде ясно років через 20. Можливо, українці знаходяться в стадії остаточної втрати історичного шансу. А можливо, що зараз, в стані хаосу і беззаконня, там як раз і відбувається єдино правильний процес формування громадянської нації з загальними правилами гри, з загальним баченням світу…
Але все це буде завтра. А сьогодні, і на найближчі кілька років – у країні триватимуть неприємності. Буде напів-війна на Донбасі, продажні політики, корупція, розпил, бандитизм… І Шеремет… Не один Шеремет. Будуть, на жаль, ще багато Шереметів…
90-ті роки не підуть швидко… Українцям доведеться випити чашу до дна…
Тенгіз Аблотія — haqqin.az